Рецесія дружби
Є речі, без яких важко уявити добре життя, але які ми рідко помічаємо, доки вони на місці. Дружба — одна з них. Про неї говорять менше, ніж про кохання чи самореалізацію, хоча саме вона є однією з основ наповненого життя. Її значення відчувається найгостріше тоді, коли зв’язок слабне або виявляється не таким міцним, як здавалося. Тоді й постає питання: чому так трапляється?
Проблема ця давня, але сьогодні вона набула ще й виразного соціального виміру. Соціологи навіть підібрали для цього феномену окремий термін — рецесія дружби (friendship recession): у середньому людина має менше близьких друзів, ніж кілька десятиліть тому. У Британії з 1990 року частка людей, які мають щонайменше шістьох близьких друзів, зменшилася вдвічі — з 50% до 25%. [2] У США за той самий період частка людей без жодного близького друга зросла з 3% до 12%. [3] Особистий досвід теж часто підказує, наскільки крихкими бувають навіть найтісніші дружні зв’язки і як легко вони можуть завершуватися.
І без того непросту справу дружби ускладнює спосіб життя, який заохочує швидкі, зручні й легко замінні зв’язки. Але сама статистика ще нічого не пояснює і не допомагає покращити ситуацію. Тим важливіше розібратися, чим дружба є насправді. Серед класиків філософії в цьому питанні особливе місце займає Аристотель.
Не годиться людині бути одною
Аристотеля, як і багатьох античних мислителів, цікавить питання доброго і повного життя. Для нього таким життям є евдемонія — не просто приємний стан, а життя, у якому людина належно здійснює свою природу.
Оскільки людина за природою є істотою суспільною, її життя від самого початку пов’язане з іншими. Ми живемо в родині, громаді, державі, працюємо разом, маємо спільні справи, обов’язки й цілі. У цьому сенсі людське життя завжди є якоюсь формою спільності. У таких формах уже є щось споріднене з дружбою: спільний інтерес, згода, прихильність до того, що лежить у центрі цієї спільності. Саме це багато в чому й утримує спільноту разом.
Проте сама спільність ще не є дружбою безпосередньо. Можна жити поруч, співпрацювати чи бути пов’язаними в інший спосіб, але не бути друзями. Дружба починається там, де інший перестає бути просто учасником спільного життя і стає кимось особливим.
Ніхто, каже Аристотель, не вибрав би життя з усіма іншими благами, але без друзів. Людині не досить бути частиною спільноти, жити серед інших і взаємодіяти з ними. Для наповненого життя їй потрібен хтось, із ким це життя справді поділяється: конкретна людина, з якою виник особливий зв’язок взаємної приязні.
Відтак друзі — це ті, хто ставляться одне до одного з приязню, взаємно бажають добра і знають про це. Тому дружба є особливим типом близькості: у ній інший не лише частина спільного світу, а той, з ким виникає окремий зв’язок.
Типи дружби
Люди знаходять друзів, керуючись різними мотивами, адже кожна спільність ґрунтується на певній меті. Аристотель вбачав три головні підстави дружби і на їхній основі виокремив її різні типи. Кожен із цих типів націлений на певне благо.
Перший тип ґрунтується на взаємній вигоді. У такій дружбі друзі насамперед зацікавлені в зиску, який можуть отримати одне від одного. Така приязнь часто виникає в контексті праці, ділових стосунків чи спільної справи. У багатьох із нас є такі товариші, зв’язок з якими тримається доти, доки він допомагає щось вирішувати, полегшує життя або веде до успіху.
Такі взаємини недовговічні, бо вичерпують себе, щойно перестають приносити користь. Їхня підстава залежить від зовнішніх обставин, а тому вони не можуть бути ані надто глибокими, ані особливо міцними.
Другий тип дружби має на меті інше благо — задоволення. Така дружба особливо поширена серед молодих людей: їм просто добре разом, вони насолоджуються товариством одне одного, спільно проводять час, ділять захоплення і дозвілля.
Однак і тут є проблема. У такій дружбі, як і в дружбі заради вигоди, цінним виявляється не так друг сам по собі, як те, що він привносить у життя. Щоправда, тут людина не є настільки явним засобом, як у першому випадку, бо для приємного товариства ми все ж мусимо бачити в ній щось привабливе. І все ж вирішальним лишається саме задоволення.
Але задоволення, як і вигода, річ мінлива. Часто можна побачити, як дружба слабне, коли люди перестають отримувати радість від спільного часу. Їх могло поєднувати щось цілком конкретне: футбол, книжковий клуб, пиво після роботи чи звичка ходити разом у лазню. Коли зникає це спільне джерело приємності, дружба нерідко втрачає і свою підставу.
Отже, коли дружба тримається на благах, що лежать поза нею, не варто дивуватися, що вона слабне або й зникає разом із ними.
Ідеальна дружба
Проте є ще третій тип дружби. Саме його Аристотель вважає найдосконалішим.
Він принципово відрізняється від двох попередніх, бо спирається не на вигоду і не на задоволення, а на доброчесність. У такій дружбі цінують не те, що інша людина дає, а те, якою вона є. Йдеться про дружбу між людьми, які бачать одне в одному добрий характер і сталу вдачу. Вони дружать заради одне одного, а не заради благ, які дружба може принести.
Але така дружба не виникає швидко. Вигоду чи приємність помітити легко. Натомість зрозуміти, що перед тобою справді добра людина, значно складніше. Для цього потрібні час, близькість і досвід спільного життя. Тому досконала дружба рідкісна і не може бути справою випадку.
Саме доброчесність і робить таку дружбу міцною. Якщо людина правдива, їй довіряють. Якщо справедлива, з нею не страшно ділити ані блага, ані негаразди. Якщо врівноважена і надійна, на неї можна покластися. Але ця міцність тримається на глибшій основі: у такій дружбі інший не є засобом. Його не люблять за користь і не цінують лише за приємність. Справжні друзі бажають блага одне одному заради одне одного. Саме тому ця дружба є не тільки найміцнішою, а й найвищою, адже її центром є етична краса характеру.
Довершена ж дружба буває поміж людей чеснотливих і по доброчесності один одному подібних: адже вони однаково бажають один одному властивого блага остільки, оскільки чеснотливі, а чеснотливі вони самі по собі. А ті, що бажають друзям блага задля них самих, друзі найбільше. Дійсно, вони ставляться так один до одного завдяки їм самим, а не внаслідок привхідних обставин, тому й дружба їх залишається постійною, доки вони чеснотливі, доброчесність же – це щось постійне. [1, 1156b, 5-15]
Відтак Аристотель називає справжнього друга «іншим я». Кожен природно дбає насамперед про власне життя і власне благо: саме з себе починає всяке прагнення і всяку дію. Але в дружбі ця зосередженість на собі вже не лишається замкненою. У другові людина знаходить інше «я», благо якого теж стає для неї важливим. Тому дружба змінює сам спосіб, у який людина ставиться до світу: вона вчиться вбачати благо не лише у власному житті, а й у житті іншого, який уже не є для неї цілком зовнішнім.
Добрий самолюб
Важливим кроком до дружби, у якій інший стає «другим я», є правильне ставлення до власного «я».
Самолюби, каже Аристотель, справедливо зажили поганої репутації. Зазвичай так називають людей, які всюди перетягують ковдру на себе, порушують міру і справедливість, хочуть для себе більшого, ніж належить. Їхні запити не відповідають ні ситуації, ні нормам співжиття. Такі люди не здатні створити міцної спільності, бо там, де все підпорядковане їхнім бажанням, інші швидко стають перешкодою.
Але можна запитати: що саме така людина любить у собі? Вона насамперед плекає власні апетити, пристрасті, жагу визнання чи вигоди. Вона намагається їх задовольнити без розумної міри, не питаючи, чи справді це варте вибору. Таке себелюбство підпорядковує її нижчим потягам. Апетити не знають міри: вони просто хочуть більше.
Проте можна бути себелюбом у доброму сенсі. Це означає любити в собі те, що справді варте любові: здатність діяти розумно, обирати шляхетне, триматися міри і добра. У такій людині потяги не зникають, але вони не керують життям. Вони підпорядковуються кращій частині душі — тій, що здатна бачити не лише приємне чи вигідне, а добре.
Отже, чеснотливому слід бути себелюбом (адже, здійснюючи прекрасні вчинки, він і сам отримає користь і допоможе іншим), а ницому не слід: він же ж бо, піддаючись поганим пристрастям, принесе шкоду і собі, і навколишнім. Дійсно, у ницого не узгоджується те, що належить йому робити, з тим, що він робить, а добрий, що належить, те й робить; адже всякий ум обирає для себе найкраще, а добрий підкоряється уму. [1, 1168b 10–15]
Тому добрий самолюб — це той, хто цінує в собі кращу частину душі: здатність обирати не легше, приємніше чи вигідніше, а краще. Саме тому він ставитиме шляхетність вчинку вище за власну вигоду чи задоволення.
У цьому Аристотель іде доволі далеко. Добра людина може поступитися майном, почестями й іншими бажаними благами заради прекрасного вчинку, бо саме в ньому найповніше виявляється те, що в ній є найкращого.
[Доброчесний] же ж бо змарнує майно та почесті і взагалі блага, яких жадають інші, залишаючи за собою лише етичну красу; він радше забажає відчути сильне задоволення за короткий час, ніж слабке — за довгий, і рік прожити прекрасно, ніж багато років — як доведеться, і він надасть перевагу одному прекрасному і великому вчинкові перед багатьма, але незначними. Таке ж саме трапляється й з тими, що вмирають за інших: вони обирають те, що для них самих є величною красою. [1, 1168b 15–30]
Натомість людина, від’єднана від цієї кращої частини себе, перебуває в конфлікті із собою. Їй бракує внутрішньої міри і сталого напряму. Вона не має в собі того, що могла б любити як справді добре. А без такого ставлення до себе важко бути другом. Лише той, хто любить у собі найкраще, здатний розпізнати і полюбити це в іншому. Хто ж звик цінувати в собі лише пристрасті, той і в інших найчастіше шукатиме не доброчесність, а джерело насолоди, вигоди чи визнання. Тому підстава, на якій будується дружба, показує, як людина ставиться до себе.
Щоб знайти друге «я», треба спершу знати, що варте любові в першому.
Уражені благом
Правильного ставлення до себе, однак, ще недостатньо. Щоб інший справді став «другим я», між людьми має виникнути місток. Ним не може бути сама лише симпатія, звичка чи навіть довга близькість. Потрібне щось глибше — спільно впізнане благо. Тут варто трохи розгорнути Аристотелеву думку для сучасного читача.
Людина може знати, що певне благо торкається її на глибокому рівні: сильне переконання, релігійна віра, любов до мудрості, суспільна справа. Це те, що надає життю напрям і внутрішню вагу. І коли людина бачить, що те саме благо зачіпає і формує іншого, їй легше сприймати його як друге «я». У такому другові вона впізнає споріднене ставлення до найважливішого: те, що надає сенсу мені, надає сенсу йому.
Саме це дозволяє другові стати моїм «іншим я». У ньому я бачу не свою копію, а людину, для якої те саме благо стало живим. Те, що дає напрям моєму життю, дає напрям і його життю. Тому його буття перестає бути для мене зовнішнім фактом: я хочу, щоб він був, бо в ньому існує те, що я навчився любити як добре. Те, що робить моє життя вартим вибору, робить вартим вибору і його життя.
…життя є предмет обрання, причому насамперед для чеснотливих, тому що буття для них благо і задоволення […]; і якщо доброчесний ставиться до друга, як до самого себе (бо друг — це другий він сам), — [якщо все це так], то для кожної людини як власне буття — предмет обрання, так, або майже так, і буття друга. […] Отже, нам треба відчувати в собі, що [доброчесність] друга також існує, а це вийде при житті разом і при спільності суджень та думки. [1, 1170b 1–12]
Друзі не просто мають схожі погляди. Вони разом розпізнають, що варте любові, що є шляхетним, що заслуговує на вибір. Тому дружба стає середовищем, у якому розпізнане благо можна проживати разом: у розмовах, рішеннях, вчинках, підтримці й взаємному виправленні.
Скажімо, дружба може виростати зі спільного релігійного переконання. Людей тоді поєднує досвід правди й пережиття сакрального як центру життя. Кожен бачить, що інший живе з того самого джерела сенсу. Так можуть поставати спільноти, братства чи ордени — з бажання разом утілювати й розділяти благо, яке їх торкає.
Не для себе одного
Якщо зібрати все сказане, Аристотель змушує дивитися на дружбу як на одну з форм, у яких життя стає повним. Вона слабне там, де тримається лише на обставинах: спільній вигоді, приємному дозвіллі, звичці чи зручності. Міцнішою її робить інша основа — добрий характер, правильна любов до себе і благо, яке обидва впізнають як варте життя.
Тому міцність дружби — це також питання про те, чи маємо ми достатньо спільного блага, навколо якого дружба може вирости. Якщо людині нічого любити в собі, крім власних потягів, їй важко полюбити в іншому щось більше за користь чи приємність. Якщо ж благо, яке вона впізнала, ні з ким не розділене, воно залишається справою одного «я».
Саме тому ніхто не обрав би життя з усіма іншими благами, але без друзів. У такому житті могло б бути багато хороших речей. Але бракувало б того, у чому благо стає спільним способом жити. Відтак друг потрібен не на краю життя, а в його центрі — бо без нього благо, яке надає нам смислу, немає з ким розділити.
Джерела
- Арістотель. (2025). Нікомахова етика (В. Ставнюк, пер.). VERBA Publishing.
- Cox, D. A. (2021, June 8). The state of American friendship: Change, challenges, and loss. The Survey Center on American Life. https://www.americansurveycenter.org/research/the-state-of-american-friendship-change-challenges-and-loss/
- YouGov. (2021, December 16). The YouGov friendship study. https://yougov.com/en-gb/articles/38491-yougov-friendship-study
