Десь у темній печері
Десь у темній печері, освітленій лише багаттям, на стінах танцюють тіні. Один кроманьйонець звертається до товариша з печерного гуртожитку:
— Ееей, ти знову стіни паскудиш, придурок? Ми ж тільки недавно переїхали в цю печеру. Набридли твої кабани на скелях, так уже все плем’я сміється…
— Не заважай. Дивись, що я придумав, — вказував він волохатою долонею на криві фігури, — оце я назву колом, а це — чотирикутником. Прикольно ж, скажи. Між іншим, я от-от вигадаю колесо: це така штука на коло схожа, завжди котиться…
— Досить дурнею займатися. Йдемо краще мамонта замочимо…
***
Вони не могли уявити, що за цими кривими фігурами починається культура — і що ця нова здібність назавжди змінить людське життя. Можливо, людство б набагато швидше винайшло колеса та трикутники, якби в нього тоді було більше дозвілля…
Animal symbolicum
Пригадайте, що у вас сьогодні було на думці — навіть не що, а як саме воно стало чимось зрозумілим. Щойно думка постає, вона майже завжди набуває форми: слова, образу, знака, категорії. Майже все, що стає предметом мислення, приходить через символ. Почута фраза, рядок програмного коду, повідомлення в месенджері — кожне з них не передає реальність безпосередньо, а збирає її в окремий шар значень.
Візьмімо для прикладу гроші. Банкнота чи монета є звичайними матеріальними предметами, але водночас їхнє значення тримається на спільній уяві та визнанні людей. Самі по собі вони не мають тієї вартості, яку ми їм приписуємо. Людина, яка пограбувала банк і принесла мішок готівки додому, сприймає цю купу розфарбованого паперу зовсім не як купу паперу. Як носій культури, цей грабіжник спирається на символічне значення грошей — як міри вартості, засобу обміну і доступу до благ.
Це стосується не лише грошей. Щойно ми намагаємося утримати щось у думці, пояснити це собі або передати іншому, ми неминуче послуговуємося мовою, системою символів. У звичайній мові типовим символом є слово.
Слово “дерево” не схоже на дерево. І все ж воно прив’язане до нього так міцно, що ми майже не помічаємо цього зв’язку. Ба більше: саме тому, що таке слово існує, нам легше впізнавати дерева як один тип речей, відрізняти їх від інших і просто думати про них.
Ми таким чином відокремлюємо “дерево”: стовбур, крона, листя, а тоді підводимо його під одне слово. Ґрунт під деревом належить до тієї самої сцени не менше, ніж листя. Проте листя ми включаємо в “дерево”, а ґрунт залишається фоном. У такий спосіб символи маркують наш світ: відокремлюють одні речі, задають їм межі й роблять їх придатними для думки та висловлювання.
Якщо так, то людина живе не просто серед речей, а всередині власного середовища символів. Філософи не пройшли повз цього. Серед численних спроб пояснити людину окреме місце має концепція німецького мислителя Ернеста Кассірера. Він визначає людину насамперед як істоту символічну — animal symbolicum [2, p. 23].
Людина більше не здатна до безпосереднього зіткнення з реальністю; вона не може бачити її, так би мовити, віч-на-віч. Фізична реальність ніби відступає у тій самій мірі, у якій розвивається символічна діяльність людини. Замість того, щоб мати справу з самими речами, людина певною мірою повсякчас розмовляє із собою. Вона настільки оповила себе мовними формами, художніми образами, міфічними символами чи релігійними ритуалами, що не здатна ні бачити, ні знати що-небудь інакше, як через посередництво цього штучного середовища [2, p. 25].
“Кожна річ має ім’я”
І сотворив Господь Бог з землі всіляких польових звірів і всіляких птахів піднебесних і привів їх до чоловіка побачити, як він назве їх; як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось. І дав чоловік назви всякій скотині, всякому птаству піднебесному і всякому звірові польовому, але для чоловіка не знайшлося помочі, йому придатної (Бут. 2:19-20).
У своїх працях Кассірер намагався зрозуміти, як функціонує символ — цей всюдисущий медіум смислу — і як він формує людську свідомість через релігію, мистецтво, науку та інші культурні форми.
Щоб розібратися із символом, варто відрізнити його від знака або сигналу [2, pp. 32-33].
Знак належить до фізичної реальності та працює як тригер: запускає реакцію в межах умовного рефлексу. Дим є знаком вогню; дзвінок стає сигналом подачі їжі для собак у дослідах Павлова. Одна фізична подія завдяки асоціативній пам’яті пов’язується з іншою через повторення в досвіді. Цей простий механізм багато що пояснює в поведінці тварин та почасти людей.
Сигнал пов’язаний із тим, до чого він відсилає, доволі фіксовано. Але з появою символу все ускладнюється. Символ може мати носій, але не зводиться до нього: ключове в ньому не фізичне втілення, а смислова функція. Значення “дерева” можна передати нескінченною кількістю способів: словом чи жестом, письмом чи азбукою Морзе, піктограмою чи комп’ютерним кодом. Тому символ мобільний і універсальний, на відміну від знака, який безпосередньо з’єднує стимул і реакцію. Символ додає рівень інтерпретації: він вбудовує значення між стимулом і реакцією.
Саме здатність творити символи дозволяє людині оперувати об’єктами навіть тоді, коли їх немає перед очима: уявляти, комбінувати, планувати, будувати сценарії, тобто бути своєрідним режисером світу.
Без цієї здібності важко уявити людський поступ. Навіть для примітивних технологій потрібно було спершу втримати в голові форму того, чого ще немає. Скажімо, щоб придумати знаряддя праці, треба уявити поєднання палиці та загостреного каменю, розуміти їхній зв’язок, а також могти це передати.
Символотворчість робить людину ефективнішою не тільки в освоєнні фізичного світу. Вона відкриває й речі нематеріальні, що турбують нас найбільше. Дружба, мистецтво, Бог, справедливість, математика — усе це входить у нашу свідомість у формі символів.
Кассірер послуговувався знаменитою історією того, як символічність відкриває для людини світ. Йдеться про Гелен Келлер. Через хворобу вона на другому році життя втратила зір і слух, опинившись майже відрізаною від нормального сенсорного контакту зі світом. На щастя, її мати не втратила надію та знайшла їй спеціальну школу.
Завдяки своїй виховательці Гелен раптом зрозуміла, що вона може передавати значення через дотик. Даючи імена речам, вона наче прокинулася зі сну. Дівчинка не просто змогла краще орієнтуватися, а й почала щиро захоплюватися всім, бо світ почав ставати зрозумілим для неї. Ось так це описала сама вчителька:
Я мушу написати вам сьогодні кілька рядків, бо сталося щось надзвичайно важливе. Гелен зробила свій другий великий крок в освіті. Вона усвідомила, що кожен предмет має своє ім’я, і що ручна абетка — це ключ до всього, що вона прагне пізнати… Цього ранку, вмиваючись, вона захотіла дізнатися назву для «води». Коли їй хочеться дізнатися ім’я якоїсь речі, вона вказує на неї і плескає мене по руці. Я віддактилювала [показала ручною абеткою] «в-о-д-а» і більше не згадувала про це аж до сніданку… [Пізніше] ми вийшли до помпи, і я змусила Гелен тримати кухоль під струменем, поки сама качала воду. Коли ринула холодна вода, наповнюючи кухоль, я віддактилювала «в-о-д-а» на вільній долоні Гелен. Слово, що з’явилося так близько до відчуття холодної води, яка текла по її долоні, здавалося, приголомшило її. Вона впустила кухоль і завмерла, немов укопана. Нове світло осяяло її обличчя. Вона кілька разів віддактилювала «вода». Потім вона припала до землі, запитала її назву, вказала на помпу, на шпалеру, а тоді раптово обернулася і запитала моє ім’я. Я віддактилювала: «вчителька». Весь шлях додому вона була у надзвичайному захваті й вивчала назву кожного предмета, якого торкалася, тож за кілька годин її словниковий запас поповнився тридцятьма новими словами [2, p. 34].
Зрештою Келлер не лише навчилася спілкуватися й жити автономно, а й стала письменницею та активісткою. Її історія показує різницю між життям, у якому є символи, і життям, у якому є лише хаотичний потік відчуттів і реакцій.
Подібний стрибок колись відбувся і з людством з появою мови — нашого спільного символічного середовища. У нас немає доступу до першої мови, але сліди переходу до символічного мислення залишилися в матеріальній культурі та мистецтві кам’яної доби.
Сезам, відкрийся!
Принцип символізму з його універсальністю, загальнозначущістю та всезагальною застосовністю — це магічне слово, те саме «Сезам, відкрийся!», що дає доступ до суто людського світу, до світу людської культури [2, p. 35].
Той культурний стрибок, який стався з людиною з появою мови та перших артефактів культури, справді нагадує «Сезам, відкрийся!».
Це стає помітно, якщо подивитися на темп історії. Близько двох мільйонів років тому з’являються ранні представники роду Homo; близько 300 тисяч років тому — Homo sapiens з уже майже сучасним за обсягом мозком. А далі — в пізній доісторії — культурна динаміка різко прискорюється: символічні практики (мистецтво, ритуали, передавання знань, технічна винахідливість) дедалі більше переналаштовують спосіб людського життя. На цьому тлі тисячі років виглядають яскравішими за мільйони попередніх: найважливіші досягнення — від мистецтва до складних технологій — припадають на це відносно коротке вікно.
Природа цього стрибка лишається однією з найбільших загадок преісторії.
Одні шукають біологічну передумову — наприклад, у тому, що мозок набув більшої універсальності, та раніше відносно ізольовані когнітивні модулі почали тісніше взаємодіяти в розв’язанні складних задач [7]. Інші вбачають пояснення в ускладненні суспільних зв’язків, де соціальні виклики й культурні практики коеволюціонували з когнітивними здібностями [4]. Є й більш екстравагантні гіпотези: наприклад, спроби пов’язати появу первісного мистецтва та символічного сприйняття зі зміненими станами свідомості під час шаманістичних ритуалів [5].
Як би дослідники це не пояснювали, вони все ж погоджуються, що відбулася велика трансформація. Навіть біологічні антропологи, які здебільшого цураються філософських висновків, виділяють символічність як головний рушій змін, що розгорнулися десятки тисяч років тому [3].
Підсумовуючи цю оповідку, у певний момент людина набула здібностей, завдяки яким відкрила для себе світ культури. Вона навчилася оперувати речами в умі — представляти одне через інше, працювати з поняттями й смислами, що не зводяться до окремих фізичних предметів. Ба більше: ці символічні структури можна комбінувати майже без меж, вибудовувати нові зв’язки — і саме це робить людину особливо відкритою до нового [8].
Таємниця символу — один із ключів до розуміння того, що робить нас людьми.
Джерела
- Cassirer, E. The Philosophy of Symbolic Forms: Vol. 2. Mythical Thought / Mythical Thinking (R. Manheim, Trans.). https://doi.org/10.4324/9780429282478
- Cassirer, E. An Essay on Man: An Introduction to a Philosophy of Human Culture. https://doi.org/10.12987/9780300258189
- Deacon, T. W. (1997).The Symbolic Species: The Co-evolution of Language and the Brain.
- Laland, K., & Seed, A. (2021). Understanding human cognitive uniqueness. Annual Review of Psychology, 72(1), 689–716. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-062220-051256
- Lewis-Williams, D. (2002). The Mind in the Cave: Consciousness and the Origins of Art.
- Malafouris, L. (2019). Mind and material engagement. Phenomenology and the Cognitive Sciences, 18(1), 1–17. https://doi.org/10.1007/s11097-018-9606-7
- Mithen, S. (1996). The Prehistory of the Mind: A Search for the Origins of Art, Religion and Science.
- Morgan, T. J. H., & Feldman, M. W. (2025). Human culture is uniquely open-ended rather than uniquely cumulative. Nature Human Behaviour, 9(1), 28–42. https://doi.org/10.1038/s41562-024-02035-y
