Кайдани причин
Ледь не кожен зустрічав думки науковців, які стверджували, мовляв, наші дії визначаються мозком, а не свідомими рішеннями людини. Хоч їхнє обґрунтування нове, бо спирається на сучасні дані наук про мозок, сама ідея визначеності подій — детермінізм — геть не нова.
Атоми і детермінізм
Ще філософи Давньої Греції — Левкіпп і Демокріт — розробили атомну теорію. Вона полягала в тому, що у світі існують тільки маленькі неподільні частинки — атоми, а також пустота. Усі речі та події є наслідком того чи іншого поєднання атомів. Через різні комбінації між ними маємо таке різноманіття речей.
Проблема детермінізму ширша за мозок чи людину. В цій філософській рамці ланцюг причин визначає все, що трапилося від часу Великого вибуху. Тобто ще тоді було фактично визначено, що кожен із нас подумає чи зробить сьогодні вранці.
Вочевидь, така ідея викликає дисонанс, адже маємо переконливе відчуття свободи: саме я визначаю свої вибори. Відтак навколо цього конфлікту давно точаться суперечки.
В’язні мозку
Загалом у редукціоністській картині світу може бути важко вірити в це особливе «Я», здатне виходити з ланцюга причин та чинити власну волю. Виходить дивно: нащадок приматів нібито не підвладний закономірностям, які керують кожним атомом Всесвіту в кожен момент часу.
Ближче до сучасності на це питання відповідають через пояснення роботи мозку. Нібито саме він формує рішення, а пізніше воно стає свідомим. Проте якщо не я приймаю рішення, то як саме воно оформлюється у моїй голові та стає моїм?
Нейробіолог Бенджамін Лібет свого часу провів експеримент, який започаткував своєрідний жанр в емпіричних дослідженнях свободи волі та став цілим мемом інтелектуальної культури.
Проте варто уважно розглянути, що доводить цей експеримент та які висновки зробив сам дослідник.
Свобода волі під апаратом
Б. Лібет підсумував свої експерименти й філософські висновки у статті «Do we have free will?» (1999) — доволі цікавій і стислій роботі, яка дозволяє простежити, як нейрофізіологічний експеримент перетворюється на аргумент у старій суперечці про свободу волі. Нечасто можна побачити спробу вирішити філософське питання експериментальним шляхом.
Питання те саме: чи є у людини здатність впливати на ряд причин у світі своєю волею у спосіб, який не зовсім випливає з нашого розуміння природних законів.
План дослідження був таким.
У досліді брали участь дев’ять піддослідних. Кожен мав виконувати простий рух кистю або пальцями тоді, коли сам відчує бажання це зробити. Після кожного руху людина повідомляла, в який момент на спеціальному швидкому «годиннику» вперше усвідомила бажання руху. Паралельно дослідники фіксували електричну активність мозку, пов’язану з підготовкою руху, та момент м’язового скорочення.
Б. Лібет отримав цікаві результати, щодо яких досі сперечаються.
Перегони свідомості та нейронів
Виявилося, активність мозку справді передує усвідомленню.
Перед усвідомленням бажання порухати рукою у мозку піддослідних відбувалася зміна — електричний сигнал, названий потенціалом готовності (readiness potential).
Як показано на малюнку нижче, у піддослідних спершу виникала активність у мозку (RP), потім вони усвідомлювали своє бажання (W), і вже після цього прилади фіксували скорочення м’язів руки (EMG).
Деякі піддослідні повідомляли, що вони готувалися до руху (pre-plans), тобто в них заздалегідь визрівав намір діяти найближчої секунди. У такому разі потенціал готовності починався приблизно за 1050 мілісекунд до руху, тобто приблизно за 850 мілісекунд до усвідомлення остаточного бажання діяти. Коли ж попереднього наміру не було, потенціал готовності починався приблизно за 550 мілісекунд до руху, тобто приблизно за 300–350 мілісекунд до усвідомлення бажання.
В обох випадках усвідомлення свого наміру з’являлося приблизно за 200 мілісекунд до самої дії.
Свободу волі спростовано?
Виникає запитання: що це означає для нашого відчуття свободи і наскільки експеримент доводить її ілюзорність?
Якби людина сама визначала свої дії, хіба не варто було б очікувати протилежну картину? Ми б зафіксували спершу її рішення щось зробити, а вже після того відповідну активність у мозку. Тоді це виглядало б так, ніби мозок є інструментом людини, а не її начальником.
Також насторожує закономірність інтервалу у 200 мілісекунд між усвідомленням та дією: усвідомлення дії видається частиною роботи мозку за певним алгоритмом, причому останньою частиною. Тобто нашим свідомим волінням передують імпульси у мозку, і лише за 200 мілісекунд до дії ми стаємо свідомими цієї дії.
Відтак може здатися, що мозок «обрахував», що має зробити, і просто «оповістив» людину відчуттям бажання це зробити. Важко говорити про свободу людини у глобальному сенсі, якщо вона навіть не керує своїм бажанням порухати рукою протягом більшої частини існування цього бажання.
Шпаринка вільної волі
Власне це і зробило експеримент важливим у дискусіях щодо свободи волі.
А втім, сам Лібет таки знайшов місце для волі й не пропонував відмовлятися від віри в неї. Тільки це не свобода здійснювати щось, а свобода відмовлятися, тобто ігнорувати імпульс.
Деякі піддослідні повідомляли, що бажання руху з’являлося, але вони його придушували. Для таких спонтанно скасованих рухів RP не можна було зафіксувати так само, бо не було м’язового сигналу, який запускав запис. Однак в окремих пробах із наперед запланованим моментом руху Лібет показав: підготовча активність могла вже тривати, а піддослідний усе ж скасовував дію в останні 100–200 мілісекунд.
Чи не є рішення утриматися від руху теж зумовленим попередніми активностями у мозку? Можливо, але Б. Лібет не знайшов нічого, що визначало б це рішення. Сам він дотримувався думки, що навіть якщо несвідомі процеси передують рішенню, вони не впливають на його зміст, тобто не визначають згоди чи незгоди людини на дію.
Іншими словами, свідомість здатна погоджуватися чи не погоджуватися з тим, що пропонує мозок.
Лібет розрізняв безпосередній намір діяти тут і зараз («the final intention actually to act now») та процес вагання й зважування («deliberations about what choice of action to adopt»). Останнє добре втілює невизначеність майбутнього рішення і свободу людини щодо нього.
У такий спосіб свобода волі частково «рятується», адже вона здатна обирати те, який пропонований варіант дій спрацює. Ці бажання, як поплавки, клюють, а свідомість витягує потрібний із них.
Свобода та відповідальність
Важлива частина проблеми свободи волі обертається навколо переосмислення відповідальності людини за вчинки, якщо в неї немає вибору. Б. Лібет зовсім не агітує переглядати основи етики, як це пропонують деякі сучасні науковці. Навпаки — у тій же статті він обґрунтовує, чому осуд за вчинки таки має місце та є потрібним.
Оскільки воля, згідно з Б. Лібетом, таки може відмовитися від дії, ми справедливо судимо людей за те, що обирає їхня свідомість та як вона ветує певні імпульси. Приміром, ми не дорікатимемо людині із синдромом Туретта за вигукування непристойностей, бо знаємо, що це не вільний вибір. Натомість здорова людина, яка вигукуватиме те саме заради розваги, мабуть, таки зловить кілька злісних поглядів, а то й стусанів.
Тобто оскільки свідомість працює як інстанція контролю та має можливість відмовитися від дії, з неї справедливо питати за її вибір. Сам науковець проводить паралелі із заповідями з Біблії. Вони здебільшого закликають не робити чогось негідного — «не вбий», «не кради» — себто працюють саме через вето свідомості.
Між метафізикою та методологією
То як щодо остаточної відповіді? Хіба нас не зумовлюють цілком попередні події ланцюга причин? Б. Лібет пропонує не квапитися з відповіддю та більш скептично поставитися до нашої оптики загалом.
Детермінізм є радше методологічним принципом природничих наук, який не треба передчасно оголошувати законом буття. Ми не можемо знати напевне, що детермінація попередніми причинами зв’язує все суще, включно зі свободою волі. Це припущення, яке допомагає розуміти природні феномени. Якби ми не вірили у таку визначеність, нам було б складно пояснювати, як одні події випливають з інших. Не можна ж уявити, що ми кинули м’яч, а він узяв і проігнорував гравітацію та прикладений імпульс.
Проте наша потреба в цій вірі не робить її метафізичною правдою про світ. Не варто підміняти ці речі. Тут проблема стає глибшою.
Перша складність у тому, що ми не розуміємо до кінця природу причини і межі цього концепту.
Друга складність у тому, що навіть якщо розібратися з фізичними причинами, вимір свідомості залишається значно заплутанішим. Немає цілком вичерпного способу зіставити фізичні причини з ментальним, аби говорити про вирішення подібних проблем.
Наразі ж, каже дослідник, нам не треба відмовлятися від ідеї свободи волі, бо віра в неї є напрочуд природною, чимось невід’ємним у нашому житті. Коли на шальках терезів є дві теорії, які важко спростувати чи підтвердити, ми схиляємося до тієї, яка краще узгоджується з нашим досвідом.
Джерела
- Libet, B. (1999). Do we have free will? Journal of Consciousness Studies, 6(8–9), 47–57.
