Мізки та свідомість
Наступного разу за кавою зверніть увагу на те, що відбувається з вашою свідомістю. Фокус стає гострішим, з’являється збудження, світ наче трохи прискорюється. І весь цей ефект від жмені молекул кофеїну в організмі. З цього тривіального факту виростає менш тривіальне філософське запитання. А може вся свідомість саме так і працює, тобто є результатом дії речовин? Чи правда тоді, що усі відчуття, думки та переживання зводяться до продуктів біохімії мозку?
Через успіхи науки легко відповісти на це ствердно. Мовляв, про що тут говорити, якщо ушкодження ділянки мозку може змінити навіть особистість людини. Проте досі немає притомного пояснення свідомості як феномену: як саме і чому події в умі пов’язані з процесами в мозку. Ця проблема активно дискутується вже не перше століття. Філософи тут часто працюють разом з науковцями, що свідчить про незавидність ситуації.
Якщо згрубша, зазвичай конкурують два підходи.
Перший пропонує пояснити свідомість через зведення до фізичних властивостей: у цьому випадку до властивостей мозку та його базових одиниць — нейронів. Активність певних ділянок мозку корелює з відповідними психічними явищами. Наприклад, без зони Брока в лівій півкулі людина не зможе говорити. Отже, якщо розкрити мозкові механізми, можна вичерпати й пояснення свідомості. Цей підхід часто називають редукціоністським.
Другий наполягає, що цього замало: самих фізичних механізмів не досить, аби пояснити речі на кшталт болю чи радості. Потрібні додаткові принципи, які доповнять суто фізичний опис. Це стратегія антиредукціонізму.
Здається, такі тези годі перевірити напряму. Проте на допомогу приходять експерименти. Тільки не лабораторні, а мисленнєві.
Мисленнєвий експеримент — це своєрідна лабораторія в голові. Ми конструюємо уявну ситуацію і запускаємо її подумки за законами логіки (і з повагою до фізики). Такі експерименти покликані знайти нове розумінням того, як влаштований світ або наші поняття про нього.
Як це воно — бути кимось?
Одним із найвідоміших мисленнєвих експериментів сучасної філософії є спроба Томаса Нагеля потрапити у свідомість кажана. Її філософ здійснив у своїй знаменитій статті 1974-го року [1]. Кажани, наскільки нам відомо, не постраждали. Вони лише дозволили філософу показати важливу прогалину в розумінні свідомості.
Нагель прагне проілюструвати наступну ідею.
Ми здогадуємося, що без мозку розумові здатності навряд працюватимуть. Без однієї його ділянки ми не чуємо, а без іншої — не бачимо. Проте це приклади функцій свідомості. Окрім функції, свідомість також має досвід переживання чогось.
Пригадайте зубний біль — то пронизливий, то ниючий, залежно від настрою зуба. Він має своє непомильне як, так само і радість чи червоність. Усі ці досвіди мають своє власне забарвлення у нашій свідомості. Оце “на що воно схоже” чи “як воно переживається” філософи називають кваліа або суб’єктивним досвідом.
Скажімо, я не лише бачу яблуко, а й відчуваю його червоність. Функція бачення тут переплітається з досвідом. Натомість прилад (як-от ШІ) може зафіксувати всі об’єктивні властивості яблука, хоч би й цифрове значення червоного кольору, але пережити цю червоність він не може. Неживі речі, як-от комп’ютери чи каменюки, не мають досвіду. Немає нічого такого, як бути каменюкою — це ні на що не схоже. Але є щось таке, як бути котом.
Теза Нагеля полягає в тім, що ми знаємо про ці звичні нам речі менше, аніж нам здається, і не можемо їх описати виключно з фізичної перспективи. Приклад з кажаном покликаний це продемонструвати.
Я хочу знати, що означає для кажана бути кажаном. Але якщо я спробую уявити це, я буду обмежений ресурсами власного розуму, а ці ресурси недостатні для такого завдання [1, p. 439].
У кажанів зовсім інший спосіб сприйняття. Кажан видає високочастотні звуки, які людина не чує. Ці звукові хвилі поширюються у просторі, а коли зустрічають перешкоду, то відбиваються від поверхні назад до кажана. Він вловлює відбиті звуки і за ними визначає розташування, розмір та форму об’єктів навколо себе. У його свідомості постає ціла звукова мапа середовища.
Нам не зрозуміти кажана
Приклад з кажаном насамперед показує проблематичність ототожнення роботи мозку зі свідомістю. Можна вздовж і впоперек дослідити мозок кажана та цілком пояснити механізм ехолокації. Проте навіть повний фізіологічний опис кажана не дає доступу до його ”як” — того, яким є досвід кажана зсередини.
В нас ніколи не буде такого уявлення про його суб’єктивний досвід, яке у нас є стосовно людського досвіду. Ми не збагнемо, як відчувається досвід ехолокації чи як можна тримати звукову мапу в себе в умі. Людині немислимо уявити здатність впізнавати стіну, дерево чи будинок не за візуальним образом, а за відбитими хвилями.
Тобто можна зрозуміти ехолокацію як функцію, але не те, як вона відчувається зсередини. Найкраще, що вдасться у спробі розуміння цього досвіду, — уявити себе на місці кажана, але це буде досвід людини, яка на свою людську свідомість надбудовує щось іще.
Якщо факти досвіду — факти про те, як щось переживається організмом, — доступні лише з однієї точки зору [суб’єктивної], то залишається загадкою, як справжній характер цих переживань міг би розкритися через фізичні процеси в цьому організмі. Адже останні є зразком об’єктивних фактів — таких, які можна спостерігати й розуміти з різних точок зору і за допомогою різних перцептивних систем [1, p. 442].
Якщо це справді так, то в описі світу, який прагне все пояснити фізично, є дивна сліпа пляма. Фізіологію, пов’язану зі свідомістю, можна розбирати як завгодно точно, але при цьому вислизає пояснення того, як досвід переживається зсередини, а також те, як він взагалі пов’язаний з цією фізіологією. Наче заходимо у реальність з іншими закономірностями. Не можна стверджувати, що це справді інший світ, але схоже, що мова, якою ми пояснюємо камені чи планети, не допомагає зі свідомістю.
Скажімо, вода. Вона мокра, рідка, прозора. Ці властивості зрозумілі, щойно ми знаємо, як працюють молекули води. Ми зводимо якісне до хімічного і в цьому сенсі закриваємо питання пояснення.
Зі свідомістю цей трюк не спрацьовує. Ми не маємо навіть приблизного уявлення, чому з певної активації нейронів народжується саме біль, а не лоскіт, наприклад. І ширше: чому нейронна активність узагалі має внутрішній бік відчуттів.
Щоб пояснювати свідомість мозком, треба бачити місток між ними, а не просто кореляцію. Якби ми справді розуміли цей місток, ми принаймні могли б сказати, що стоїть за досвідом кажанової ехолокації. Але нам не зрозуміти кажана…
Як збагнути свідомість?
Томас Нагель чи будь-хто інший наразі не може дати відповіді, як пояснити свідомість (чи принаймні її досвідний бік). Проте якщо він має рацію, то шукати треба не там, де ми звикли.
Поступ науки багато в чому спирався на об’єктивування світу: ми відходимо від того, як щось переживається, та описуємо механізм з позиції третьої особи. Якщо треба пояснити мокроту води, ми не питаємо, як вона відчувається на дотик, а дивимося на молекули і їхню взаємодію.
Поки предметом є функції й поведінка, це працює. Проте у випадку свідомості предметом стає саме переживання. Коли треба пояснити відчуття мокроти, винести його за дужки означає втратити те, що ми взялися пояснювати. То що робити, коли потрібно пояснити щось, що за визначенням має внутрішній бік?
Нагель та інші прихильники антиредукціоністської лінії пропонують дивитися ширше. У випадку свідомості це означає шукати опис, який не зводить її до рівня мозку. Можливо, для цього потрібен інший тип теорії — такий, що ставиться до суб’єктивного досвіду не як до побічного ефекту, а як до повноцінного феномена.
Ми так і не зможемо дізнатися, що саме відчуває кажан. Але, можливо, краще збагнемо те, що найважче зрозуміти, — власну свідомість.
Джерела
- Thomas Nagel. (1974). What is it like to be a bat? The Philosophical Review, 83(4), 435–450. https://doi.org/10.2307/2183914
.jpg){kind=link}