Здається, дружба така звична річ, що про неї годі мудрувати. Але це не робить її чимось легким. Навпаки, на практиці вона виявляється геть непростою, а соціологія дедалі частіше фіксує, що близьких друзів у житті сучасної людини меншає. Аристотелів аналіз дружби допомагає осмислити її як одну з центральних форм життя — у дружбі людина вчиться виходити за межі себе і проживати благо разом з іншим, що змінює те, як вона живе загалом.
Етику часто мислимо як набір заборон, які стримують людину ззовні, аби вона не шкодила іншим — чи, в крайньому разі, не надто їх дратувала. Live and let live — майже моральний девіз нашого часу. Антична філософія бачила етику інакше: як працю над характером, через яку людина вчиться тримати міру, керувати своїми прагненнями й відтак ставати собою. Аристотель, мабуть, сформулював це найкраще, показавши, як виховання чеснот веде до повнішого життя.
Ми небезпечно часто вживаємо слово «щастя» як синонім приємності, ейфорії чи просто доброго емоційного стану. Соціологи навіть намагаються вимірювати його через настрій, добробут і задоволення життям. Але від цих вимірів не стає ясніше, що робить життя наповненим і гідним — навіть якщо воно проходить у комфорті, достатку й багатих враженнях. Антична філософія в постаті Аристотеля дозволяє змістити оптику: щастя не є емоцією, яку треба впіймати, а є благом, заради якого ми обираємо все інше і поступово вчимося бути кращими людьми.
Здавалося б, відмова від моральних рамок як чогось об'єктивного мала б зробити людину вільнішою. К. С. Льюїс, автор «Хронік Нарнії», підозрював протилежне: коли віра у цю рамку втрачається, людина не стає богом — вона швидше стає матеріалом для чужих бажань, технологій і систем. Його книга «Кінець людини» про те, як ми, намагаючись вийти за межі морального закону, ризикуємо перестати бути людьми.